Стрімер

Розділ 129.

Проспав я за столом кілька годин. На чолі залишився слід від дерев'яного столу. Поруч склянка води. Цепеш все ще спав у такій самі позі. Поблизу нього теж склянка, але не води.

Дивно, але мене не обікрали. Всі речі в рюкзаку на місці. Випив склянку води. Федот кудись зник. Натовпу було менше. Всього лише кілька монстрів напивались за столиками. Барна стійка пуста.

Бармен носферату виглядала доводі молодо. Так, це була жінка. Руде волосся, золотаві очі, ніс з горбинкою та тонкі бліді губи. Одягнена наче байкер, шкіряна чорна куртка та шкіряні штани. На оголених до ліктя руках не було вільного місця від татуювань. Федот описував іншого власника.

- Що, сонце, перелесник назвав мене старим? — всміхнулась мені показавши білі гострі ікла.
- Звідки ви знаєте?
- Бачив би ти свій погляд. Так, він не обмовився. Я таки стара. Старша за багатьох теперішніх носферату. Але виглядаю молодо, а це найголовніше.

Ну звісно, вона ж жінка. Чоловік би таким не переймався.

- А ви не знаєте, куди зник перелесник?
- Він не вводить мене в курс своїх справ, — вона нахилилась до мене через барну стійку. Принюхалась.
- Я чую кров на твоїх руках. Кров людей та не людей. Чую гнів, а в очах бачу жорстокість. І ти можеш мені опиратись. Хто ти такий?
- Мандрівник, пані...
- Зви мене Павлиною, зайчику, — вона всміхнулась ще ширше. — Тут ти в безпеці. В моєму закладі усі в безпеці. Ти здивований?
- Так, — я сів на крісло навпроти неї. — Я таки здивований.
- Буде що згадати після своїх мандрівок, хіба ні? — вона знову оцінила мене золотавими очима і дістала склянку води. Поставила переді мною. — Тут безпечно. Немає дурників, котрі наважились би не послухатись. Причину ти розумієш, я сподіваюсь...

Ствердно кивнув. Взяв стакан. Вода була ще тепла, але смакував її з насолодою. Федот не збрехав, похмілля майже не було. Глянув на Цепеша. Той все ще спав. Павлина прослідкувала за моїм поглядом.

- Дивний в тебе супутник, — видала вона. — Владислав Цепеш. Один з прямих спадкоємців клану Цепешів. Не довіряй йому.
- Я і не довіряю.
- Правда?
- Ви знаєте його?
- Носферату знають усіх вищих. І все про них. Твій супутник занадто честолюбний. Він амбітний, жадібний до влади. Хоч він і молодий, проте на місці старого Владислава я б його здихалась ще в дитинстві.

- А як же батьківська турбота? — криво всміхнувся їй.
- У вищих немає такого, сонце, — вона нахилилась до мене зовсім близько. — Для нас є лише добробут клану. Хоч ми й поводимося манірно, але слабкі відсіюються без жалю. Або як я, перебираються під землю з залишками клану. Хоча я не жалію. Носферату на сірих зонах тепер лише два, тож завжди можна домовитись. А Цепеші... Занадто амбітні. Занадто жадібні до влади. Колись це їх знищить.

- Їх тепер відсунули від влади. Знищення поволі почалось.
- Буду сподіватись, — Павлина не приховувала радості.

Ось це й заважає чудовиськам об'єднатись. Особистісна ненависть сильніша за ненависть до людей.

- Оресте, — подав голос Влад. — Якщо ти скінчив свої залицяння до рудої красуні, то нам варто йти.

Я глянув на Влада. Він енергійно спустошував склянку з кров'ю. Тонка червона цівка потекла по губах, але Цепеш витер її рукою. З внутрішньої кишені плаща він дістав гребінь і зачесав чорне волосся.

- З пробудженням, Цепеше, — холодно сказала Павлина.
- Мої вітання! — фальшиво всміхнувся той. — В тебе гарний заклад. Роль бармена тобі йде.
- Дуже мило з твого боку, — так само фальшиво посміхнулась у відповідь. — Жаль, що тобі потрібно йти.

Цепеш зрозумів натяк. Хоча, як тут було не зрозуміти? Він підійшов до неї. Легко вклонився. Тоді перевів свій погляд на мене.

- Не поспішай, друже. Я почекаю тебе на вулиці. Радий був бачити, первородна!

Павлина спопеляла його поглядом аж до виходу.

- Цей вилупок далеко піде, — сказала, як тільки за ним зачинились двері. — Весь у старого Влада. Зробиш мені послугу, мандрівнику?
- Залежить, що за послуга.
- Прикінчи його і принеси мені його макітру. Або жменю попелу. На твій вибір.
- Якщо в цьому буде необхідність, — збрехав їй.

Насправді мені б не хотілось його вбивати його. Занадто багато смертей на моїх руках. За кілька місяців з починаючого і невпевненого у собі юнака, я перетворився на того, хто холоднокровно винищує усе на своєму шляху. Інквізитор аж до себе кликав. Невже їм потрібні вбивці? Навіщо?

Павлина перегнулась через барну стійку і поцілувала мене у щоку. Я відчув, як її холодні губи віддалились, тоді затримались нижче. Відчув, як затримались її ікла біля моєї шиї. Але сидів непорушно.

- Він назвав тебе другом, — прошепотіла мені на вухо. — Це небезпечно для тебе. В Цепешів не може бути друзів. Ти переконаєшся у цьому, коли необхідність в тобі зникне. Скористайся цим перший.
- Дякую за пораду, — поволі піднявся.

Обережно присунув крісло в рівень з рештою.

- Може ще побачимось. У вас дійсно гарний заклад.
- Я була б рада, — золотаві очі немов блиснули. — Але звідти, куди ти мандруєш, не повертаються. Бувай, мандрівнику. Нехай ніколи не схибить твоя рука і не доведеться тобі сумніватись.