Стрімер

Розділ 68.

Атмосфера всередині ратуші нагадувала краєзнавчий музей в кращі дні. Тут було прибрано. Килими всередині старанно чистились кожний день. Попри стіни біля дверей старанно аишикувались грецькі статуї. По коридорах в різні боки носились натовпи людей.
- Валерію, — Артур глянув на його камеру. — Відеозйомка тут заборонена. Пропоную потім познімати пейзажі третьої зеленої. Підписники точно оцінять.

Валерій знизав плечами і вимкнув камеру. Закони в Еліосі суворі. Покарання не змусить себе чекати.
- Навіщо ми тут? — похмуро спитав я.
- Глянеш на справжніх монстрів, — реготнув Артур.

Він махнув рукою, запрошуючи нас слізувати за ним. Ми стали підніматись по мармурових сходах. Всюди на стінах аисіли картини, плавно переходячи від старіших епох до новіших. Знизу вверх. Від ренесансу до модернізму. І що далі ми йшли, то дільше змінювалось мистецтво.
- Це остання згадка про стару цивілізацію, — коментував Артур Гордий. — Нагадує меру та чиновникам за що ми тут боремось. Це багаж, котрий потрібно берегти. На останньому поверсі стіни поки без картин. Рано чи пізно і ми станемо минулим. Це від нас не залежить. Але визначити майбутнє людей — ось що в наших силах.

На другому поверсі ми зайшли в бокове приміщення. Ноги ступали по м'якому червоному килимі. Артур вітався з людьми в ділових костюмах, котрі проносились попри нас. А я все ще не розумів, навіщо ми тут. Для чого було вивалювати на нас пафосні речі про обов'язки і минуле? Зарплату він відробляє чи що? Може цим він готує нас для чогось?

Валерій виглядав задуманим. Іноді я заздрив, що теж не можу передбачити наперед, що може статись.

Ми зайшли в просторе овальне приміщення. Перед нами в напів темряві простягнулись сходи вниз. По обидва боки від дерев'яних сходинок були крісла і довгі столи. Здавалось, їм не було ні кінця, ні краю. Там сиділи люди. Багато людей.
- Це МАЕ, — шепотом пояснив Артур.
- Що!? — перепитав його.
- Міська адміністрація Еліосу, — відповів замість нього Валерій.

Артур показав нам на три місця і ми сіли скраю, не спускаючись униз. Внизу була трибуна і за нею виступав чоловік.
- Тому, я пропоную побудувати ще одну обронну стіну! — донеслось до мене.

Деякі люди обурливо закричали.
- Як стіну?! — волали вони. — Ми піднімемо бунт на першій зеленій!
- Це дорого! — кричали інші.
- А раптом війна?! — закричав хтось. — Так ми захистимо З2 і З3!
- І перетворимо З1 на ще одну сіру зону?

Хор голосів стихнув. Чиновник поспіхом забрався з трибуни і розчинився в тіні залу. До трибуни вийшов старий похилий чоловік. Чорний костюм, лисина і сивина на голові. Він опирався на палицю.

Кожна людина в Еліосі знала його. Платон Сірий, пожиттєвий мер Еліосу. Він поволі оглянув усіх присутніх важким поглядом.
- Ми втратили вже фавели С2. Обгородити З1 стіною, означає втратити їхню довіру.
Почнеться паніка. Колишні мисливці та їхні діти знову візьмуться за зброю, але цього разу повернуть її проти нас. А хто не підніме, втече на другу зелену. Ми своїми руками віддали чудовиськам ще шмат землі. Баланс порушиться. Довго вони дотримуватимуться миру, якщо побачать, що ми ослабли?

Зал мовчав.
- П'ятдесят років ми з вами, пані та панове, приймаємо важкі та доленосні рішення для жителів мегаполісу. Крім Еліосу в нас більше нічого немає. Стара цивілізація в руїнах. За межами мегаполісу пустка. А ви пропонуєте зменшити територію людей ще і ще. Вони наша друга лінія оборони. Так від кого тоді обороняємось ми? Від чудовиськ, чи від своїх людей?!
- Чудовиськ! — хором залунало в залі засідань.
- Так не будемо ж робити чудовиськами своїх людей!

Зал аплодував.